/Files/images/korektsyna_robota/7383.gif



"Коли не варто віддавати дитину
до дитячого садка"

/Files/images/korektsyna_robota/1356108677_devochka-i-aist-2004.pngУ сім'ї з'явилося немовля, якому тепер необхідно більше уваги й у мами стало обмаль часу на його старшого брата чи сестру. Якщо за таких обставин відвести дитину до дитячого сад­ка, дитина відчуватиме себе непотрібною, вирішить, що її намагаються позбутися через те, що тепер любитимуть не її, а нового маленького члена сім'ї. Така ситуація лише ускладнить вхо­дження дитини в групу дитячого садка. До народження братика чи сестрички дитину треба готувати заздалегідь, пояснюючи, що немовля потребуватиме піклування і уваги старшого братика (чи сестрички), а пізніше, коли дитина підросте, він (вона) зможе з ним гратися, на­вчити її багато чого як старший(ша) і доросліший(ша). Дитину можна віддавати в дитячий садок не раніше, як за півроку після народження немовляти, коли вона звикне до нього і буде впевнена, що батьки її не розлюбили.

Батьки розлучаються. У тому, що тато йде з дому назавжди, дитина здебільшого вбачає свою провину: «Я погано себе поводив, не слухався, от тато мене і розлюбив». Для дитини це трагедія. А якщо й мама ще віддає її чужим тьотям у чужий дім, який має назву «дитячий садок», то для дити­ни це буде означати, що мама вирішила її покинути. Цей стрес дитина буде переживати дуже важко, що може позначитися на її здоров'ї - як психічному, так і фізичному. Під час і одразу після розлучення мама повинна піклуватися про дитину зі значно більшою любов'ю і ласкою, ніж це було раніше, а тато — яко­мога частіше приходити до дитини, запевняючи її в тому, що любить як і раніше, просто ночу­вати буде в іншому місці. Щойно дитина заспокоїться і звикне до такої ситуації, а відбудеться це не раніше як через три-п'ять місяців, можна порушувати питання про дитячий садок.

/Files/images/korektsyna_robota/c100510.pngСім'я нещодавно переїхала (менше як один чи півтора місяці). Масштаб переміни не дуже іс­тотний: змінили лише квартиру чи місто. Дитина має прийняти ці зміни й адаптуватися до но­вих стін, нових меблів, нових людей, що поруч — сусідів, дітей на ігровому майданчику в дворі; можливо, змиритися, що бабуся тепер далеко й вже не буде щодня бачитися з нею. Таке зви­кання відбувається легше, оскільки мама й тато поруч, разом з дитиною, але накладати дві по­дії: переїзд і вступ до дитячого садка не варто саме з погляду на збереження здоров'я дитини.

Якщо за півтора або за два з половиною місяці від початку відвідування дитиною дитячого садка батьки планують відпустку, тобто дитина не ходитиме до дитячого садка від двох до шести тижнів. За такої тривалої перерви адаптація починається спочатку, дитина знову має звикати до всіх особливостей дитячого садка. А тому перше входження дитини в умови за­кладу дитячого садка ліпше планувати після відпустки.

Дитина нічого не вміє робити самостійно, і батьки хочуть, щоб саме вихователька навчила їхню дитину вдягатися, вмиватися, тримати ложку і виделку в руках та користуватися туале­том. Це значно ускладнить процес адаптації дитини до дитячої установи. Ліпше навчити дитину всьому заздалегідь або почекати трохи з приходом до дитячого садка, надавши їй природній час для оволодіння необхідними побутовими вміннями й навичками. Якщо дитина й має чогось навчитися в дитячому садку, так це гри та спілкуванню з однолітками.

Дитина нещодавно перенесла важке захворювання і є заслабкою. Почекайте, зміцніть здоров'я дитини. Процес звикання дитини до садочка відображається на всіх рівнях: фізичному, емоційному, психологічному. І зміни можуть відбуватися на кожному з цих рівнів. Значне емоційне напруження може стати каталізатором змін у фізичному здоров’ї малюка. Тому щойно імунітет поліпшиться, дитину можна поступово ознайомлювати з дитя­чим садком.

Бажаємо успіхів Вам і Вашим діткам!

ЧОМУ ДІТИ ПЛАЧУТЬ

/Files/images/korektsyna_robota/0.pngЯк часто ми, дорослі, вважаємо, що краще по­карати малюка, накричати на нього, ніж спокійно вислухати, спробувати зрозуміти. Адже ми сер­димося не на проблему, а на те, що нас дратує плач, непослух, свій гнів на самих себе намагаємося перекласти на дитину. Хіба так можна? Нам дуже важко зрозуміти: якщо малюк плаче, отже, йому погано. Давайте спробуємо розібратися у причинах цієї неприємної поведінки наших малят.

Хочу! Напевно це найскладніша проблема, коли дити­на починає істерику в крамниці, вимагаючи чергову іграшку. «Розбори польотів» на місці — марні, маля починає грати на пуб­ліку і кричати ще дужче. Звичайно, якщо дитина розпещена і звикла отримувати все на першу вимогу, то дуже важко буде пояснити, чому зараз ви їй відмовляєте.

Мені боляче!
Ну, здається все просто: якщо боляче — треба плакати. У дівчаток плач ми сприймаємо нормально, а от хлоп­ців умовляємо терпіти, вони ж майбутні чоловіки. А чи треба? Ми не любимо, коли наші чоловіки не діляться з нами сво­їми проблемами, не розповідають про свої переживання, прав­да? Але ж самі виховуємо їх такими, змалечку вселяючи дум­ку, що чоловік ніколи не повинен плакати. Звичайно, йому потім соромно зізнатися у своїй слабкості.

Мені прикро! Причина схожа на попередню, хіба що біль не фізичний, а душевний. Дитина плаче від образи, від влас­ного безсилля, від несправедливості. Хіба можна залишатися осторонь? Це з висоти нашого віку і досвіду дитячі проблеми здаються дрібницями, ми відмахуємося від них, мотивуючи зайнятістю і марністю розмови. Але ж у такому віці навіть не­велика образа може бути трагедією життя. Головне — ви­явити терпіння.

Дорослі, зверніть на мене увагу! Звичайно, у століття великого прогресу нам не вдається проводити багато часу зі своїми дітьми.
«Мамо, подивися, що я намалював!» — чимало з нас мигцем по­дивляться і повертаються назад до своїх справ. А малюк хоче, щоб його роботу оцінили, обговорили, зрештою, похвалили!

Я впертий, буде так. Це вже результат вашого виховання. Мабуть, колись ви, шановні батьки, надто часто потурали ди­тячим капризам і примхам.

ЧОМУ ДІТИ ОБМАНЮЮТЬ

Брехня — дуже неповноправний замінник правди, проте все ж надто поширений серед людей.
Марті Ларні

Психологи кажуть, що діти у віці 12—14 років отримують вищу освіту з брехні. Чому саме тоді вони вчаться так добре брехати? Як із такою патологією боротися? І як відрізнити брехню від над­мірної фантазії? Чи переконували вас колись діти, що не надкушували печива, не їли цукерок, або го­ворили, що не ламали іграшки, не розбивали вази, не билися?.. Усі вони колись намагаються обдурити своїх батьків, вихователів, учителів...

Дитина бреше. Бреше свідомо, натхненно, систематично. Ви розумієте це, але не надаєте належ­ного значення. І марно. Зараз ще є час розібратися її ситуації, але завтра може бути пізно, і ситуація, на яку ви можете вплинути сьогодні, завтра загрожує стати вам непідконтрольною. Нерідко у дитячої брехні є чітка мета, вона відповідає психологічним потребам малюка. Інтерпретуючи світ, діти вчаться розуміти його закономірності та нюанси. Змінюючи ре­альність, вони несвідомо захищають себе від конфліктів і три­вожних ситуацій. Однак батьків має насторожити, якщо брех­ня увійшла у звичку.

/Files/images/korektsyna_robota/dewozka_zitaet.pngЧому ж дитина свідомо говорить дорослим неправду?

1. Хоче захистити себе;

2. Хоче захистити того, хто важливий для неї;

3. Хоче отримати те, що важливо для неї;

4. Через страх покарання.

Малята легко зізнаються у поганих вчинках, поки їх не по­чинають карати. Якщо дитина мовчить на грізне запитання батька: «Це ти зробив?», — отже, досвід покарання в неї вже с. Це мовчання — по суті, перша в житті неправда, адже при­думати історію на своє виправдання маля ще не може.

Що в такому випадку робити батькам?

1. Насамперед узяти до уваги: коли маля говорить не те, що було насправді, воно не хоче обвести вас навколо пальця, принизити або обдурити.

2. Немає сенсу розпитувати, що ж відбулося, й чому маля сказало те, що сказало. У нього, можливо, просто не вистачає слів для пояснень.

3. Не варто приписувати дитині поганих думок. Коли ми го­воримо: «Ах ти ж брехунець! Якщо ти зараз мене так обманюєш, що ж буде далі?..», — ми ніби програмуємо на обман.

4. Не можна лаяти й карати, якщо дитина зізналася у провині. Тоді одна з причин обману — страх — відпаде.

5. Найменшим, не дозволяючи щось, треба завжди пропо­нувати вибір: «На шпалерах малювати не можна, зате ось тут, на аркуші паперу — будь ласка».

Якщо обман — це фантазія, або «Спадкоємці Мюнхгаузена»

/Files/images/korektsyna_robota/213.gifНеправда дошкільнят — скоріше фантазії, ніж навмисний обман. Вони вже здатні уявити те, чого насправді не було, але ще не усвідомлюють, що, кажучи неправду, порушують моральні норми. У дітей дошкільного віку відбувається становлення об­разного мислення, і воно потребує тренування. Через це малі діти полюбляють видавати бажане за дійсне, уявно створюють собі ситуації, які є для них привабливими. Тобто вони не ма­ють свідомої мети приховати правду.

Дитина може казати неправду, щоб звернути на себе ува­гу дорослих. Ми постійно зайняті, мало часу проводимо з діть­ми, зате негайно реагуємо на їхні негативні вчинки. Малюк, який сказав неправду, стане об'єктом уваги батьків на весь ве­чір. Ви не припускаєте, що він, можливо, тільки цього й хо­тів — щоб його нарешті помітили?

Інколи дошкільня приписує собі щось хороше, аби його похвалили. Так роблять діти, які відчувають, що не виправ­довують сподівань батьків. Казати неправду починає те ма­ля, чиї батьки висувають до нього різні вимоги. Мама не до­зволяє одного, бабуся — іншого, а тато дозволяє все. Як тут не заплутатися? Якщо дошкільня прибріхує одноліткам, ви­ходить, хоче створити собі ореол успішності. «У нас удома є і це, і те, а я вже й на літаку літав, і на підводному човні пла­вав...». Така неправда свідчить про невпевненість у собі, ба­жання самоствердитися у колі ровесників. Остання причина неправди — той же страх покарання. І не ляпасу мами, а су­ворого: «Піди й подумай про свою поведінку». Дитина пе­реживає відторгнення: а раптом мама більше ніколи не по­кличе? А раптом більше не любитиме?

Що робити батькам?

1. Частіше хваліть своє маля, запевняйте у своїй любові. Після трьох років дітям просто необхідно, щоб дорослі зауважували й оцінювали всі їхні досягнення.

2. Домовтеся в родині про однакові вимоги. Дитина має чіт­ко знати, що можна, а чого ні.

3. Щоб маля не хизувалося перед іншими дітьми, навчіть його гратися з однолітками.

4. Покажіть, як треба знайомитися, розучіть кілька ігор, візь­міть на прогулянку іграшки для групових забав.

5. Якщо бачите, що маля боїться зізнатися у провині і тому каже неправду, не викривайте його, а заспокойте й пожалійте. Дитина і сама не рада, що все зробила не так. За що ж карати?



/Files/images/korektsyna_robota/7383.gif

Кiлькiсть переглядiв: 224